?

Log in

No account? Create an account

a_lion7

Таємниця родини Кучабських :-)))

Journal Info

золото, платина, срібло
Name
a_lion7

Таємниця родини Кучабських :-)))

Previous Entry Share Next Entry
Halychyna, Львів
1967 року українська діаспора США широко відзначала 50-річчя української революції. З нагоди ювілею заснували спеціальну відзнаку для найвизначніших учасників визвольних змагань. Серед нагороджених був полковник Січових Стрільців і відомий український історик Василь Кучабський.

Оскільки після Другої світової доля Кучабського та його найближчої родини залишалася невідомою, нагороду передали Українському національному музею Чикаго, де її зберігають донині.
Вважали, що Василь Кучабський зник безвісти наприкінці Другої світової війни. Останнім відомим місцем його перебування був Люблін, звідки, за спогадами очевидців, він виїхав 21 липня 1944 року, напередодні вступу Червоної Армії. Висували різні версії його подальшої долі. Офіційні видання, зокрема Енциклопедія Українознавства чи англомовна енциклопедія України, видана 1984 року, не вказували дати його смерті, згадуючи лише про зникнення наприкінці війни. Окремі дослідники (І. Ходак та А. Портнов) стверджували, що Василя Кучабського з найближчою родиною схопили агенти радянських спецслужб у Відні. Після цього їх нібито доправили до Львова та розстріляли. Згідно з іще однією версією, Василя Кучабського вбили польські підпільники, адже ще 1943-го боївка Армії Крайової в Любліні засудила його до страти. Ще більш фантастичну версію озвучив режисер А. Микульський у документальному фільмі “Чия правда, чия кривда”: мовляв, після 1944-го Василь Кучабський із сином Левом воювали в складі УПА-Захід.
Однак насправді виявилося, що коли 1967 року в США відбувалися ювілейні урочистості, Василь Кучабський із найближчою родиною… мирно доживав свого віку в “червоній” Східній Німеччині в містечку Бланкенбург. Сюди родина Кучабських перебралася з Берліна наприкінці війни. Спочатку Кучабський улаштувався на роботу в муніципалітет Бланкенбурга, а згодом викладав російську мову в місцевій школі. Помер 28 червня 1971-го. Після смерті чоловіка Ганна переїхала до сина в Берлін, де прожила до 1987-го. Поховали подружжя на цвинтарі містечка Бланкенбург. Їхній син Лев згодом став відомим хіміком, працівником академії наук Східної Німеччини.
Цей період життя Василя Кучабського так і залишився б невідомим для дослідників його біографії, якби не низка обставин. На мою електронну скриньку надійшов лист із Німеччини від онука Василя Кучабського Детлефа, який намагався розшукати в Україні ймовірних родичів. З’ясувалося, що ми маємо спільного прадіда – Василя Кучабського-старшого, синами якого й були дідусь Детлефа, Василь Кучабський, і мій дід – Володимир. Візит Детлефа до України в травні цього року супроводжувала низка сюрпризів. Так, з’ясувалося, що в Пустомитах уже 12 років діє музей, присвячений Василю Кучабському. Є в місті також вулиця, названа на його честь, і місце, де планують спорудити йому пам’ятник. Ба більше, в одному з музеїв Львова Детлеф упізнав свого діда на кількох історичних фотографіях. Значення цих родинних відкриттів посилювалося ще й тією обставиною, що Детлеф до останнього часу навіть не здогадувався про своє українське коріння.
Після повернення до Німеччини він узявся досліджувати родинні корені. Завдяки нашому контакту вдалося частково розгадати ребус, залишений Василем Кучабським своїм нащадкам. В Україні ніхто не знав про його повоєнну долю, а в Німеччині натомість не здогадувалися про значний український слід у його біографії.
Хоча низка питань ще потребує додаткового дослідження. Наприклад, яким чином родині Кучабських удалося уникнути комуністичних репресій у повоєнний період? За офіційними даними, лише з травня 1945-го по вересень 1946-го до СРСР репатріювали понад п’ять мільйонів осіб, причому майже три мільйони – з радянської зони окупації Німеччини й Австрії. Багато з давніх побратимів Василя Кучабського навіть за менші “злочини” проти комунізму поплатилися життям або роками Колими. Варто згадати хоча б долі таких українських військових діячів, як Осип Думин, Омелян Лисняк, Михайло Матчак, які воювали пліч-о-пліч із Василем Кучабським. Водночас його родина уникла навіть натяків на переслідування.

Дивним є й такий факт. Одразу після війни в Польщі активно розслідували злочини окупаційного періоду. До списку звинувачених автоматично включили й колишнього директора державної бібліотеки в Любліні Василя Кучабського, який нібито був причетний до організації вивезення цінних книжок із Польщі до Німеччини напередодні відступу вермахту. Дивно, що нитка розслідування так і не привела до сусідньої Німецької Демократичної Республіки – держави, що, як і повоєнна Польщі, була радянським сателітом.
Сьогодні складно пояснити причину того, чому Кучабські вирішили осісти саме в провінційному Бланкенбурзі, який входив до радянської зони окупації. Ймовірно, на периферії було значно легше заховатися від каральних служб, ніж у великих містах. Можна також припустити, що Василь мав вагоме “прикриття” з боку доволі впливової особи в Бланкенбурзі. На користь такого припущення свідчить факт роботи Василя в місцевому муніципалітеті впродовж кількох повоєнних років. Свою роль відіграв, напевно, й життєвий досвід, що допоміг уникнути всіх пасток комуністичних спецслужб. Не дивно, що для цього Кучабські мусили на довгі роки відмовитися від будь-яких контактів з українським середовищем.
І Василь, і його дружина Ганна були виховані в українському патріотичному дусі. Обоє боролися за Українську державу зі зброєю в руках. У 1921-1922 роках вони були активістами українського студентського руху в Галичині, закладали підвалини УВО у Львові, обох обвинувачували в організації замаху на польського президента Юзефа Пілсудського у Львові у вересні 1921-го. Після звільнення з в’язниці наприкінці 1922 року, рятуючись від подальших переслідувань, прийняли спільне рішення переїхати до Німеччини, де брали активну участь в українському науковому та культурному житті. В одному з листів до Івана Крип’якевича Василь Кучабський писав: “Щоб ми колись створили свою державу, від нас залежить, чи доложимо усіх зусиль, щоб перемогти. Я особисто хочу ці зусилля класти, бо інакше не було б рації залишатись українцем...”
Через життєві обставини Василь і Ганна Кучабські на довгі роки мусили “перестати бути українцями”. Якою ціною це їм вдалося – сказати складно. Одне відомо однозначно – свій двобій з комуністичною системою вони виграли, ставши одними з тих, хто зумів обвести навколо пальця її каральне “правосуддя”.
Олександр Кучабський, доцент Львівського регіонального інституту Державного управління НАДУ при Президентові України

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/09/28/26545/
Powered by LiveJournal.com